Можливо. Але романтика — це один великий bullsh*t... Я про неї можу писати, але не вірю в неї.

jadf, просто супер! )

Ще в «світі кави» гарно — п'єш собі каву, закусюєш шарлоткою, а головне, знаєш, що то справжня, не розведена щедро відходами деревообробної промисловості кава. І ще краще, коли кава п'ється не за прохідним столиком, а в закутку (вони дуже затишні), поряд сидить якась мила особа інакшої статі, й ви собі бесідуєте про всілякі високі почуття, котрі поміж вами виринають, квітнуть, полум'яніють. А надворі тихий вечір, поряд самі іноземці, котрі не розуміють тієї бесіди, і всім файно та розкішно.

А потім ви собі прогулюєтесь вузькими вуличками та двориками, чуєте ратушевий дзвін, далекий гомін людей, а будинки височіють над вами величавою старовиною, і на мить хочеться забути, що ось там поряд асфальт, автомобілі, клопоти, а є тільки ви і тільки Місто, наодинці, й хочеться одне з одним поділитись найприхованішими таємницями, сказати те, що поривались сказати вже не раз, та все то не було нагоди, то не вистачало сміливості…

Місто лева... Місто творчості та надхнення... Вузькі вулички, з кав"ярні доноситься тонкий аромат кави... такої кави нема ніде... її аромат - це аромат міста, аромат турботливих рук, це ритуал... А починається він завжди з рецепту, який дбайливо нанесений на папір, на той самий папір, що буде охороняти його віки, той папір, що буде нести його душу... що буде нести ритуал цього єліксиру... Закриваеш очі... вдихаеш на повні легені аромат кави... та виливаєш все на папір Moleskine Ван Гог... ти у місті лева... ти його душа... ти його надхнення...